Следующая >>

АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я


В історії людства велике значення мало античне суспільство, досягнення якого лягли в основу розвитку європейських держав.
Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави Північного Причорномор'я, що виникли на території сучасної України. Вони мали безпосередній вплив на східнослов'янські племена, які пізніше утворили Давньоруську державу.
Соціально-економічний і політичний розвиток античних держав значною мірою зумовлювався впливом найдавніших центрів античної цивілізації — грецьких колоній у Північному Причорномор'ї. їх не слід ототожнювати з колоніями доби капіталізму. Грецькі поліси (міста-держави), що виникли на колонізованих землях, економічно і політично не залежали від своєї митрополії. Колонізація грецьким населенням нових територій мала організований характер і була одним із основних засобів ліквідації відносного перенаселення у митрополії.
Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з Мілету. VIII—VI ст. до н.е. були періодом
інтенсивної мілетської колонізації, викликаної тяжкими обставинами, в яких опинилася ця республіка: VII ст. до н.е. характеризувалося тривалою боротьбою з Лідійським царством, після чого настав період надзвичайно гострої внутрішньої боротьби між демократичним та аристократичним угрупованнями. В пошуках кращої долі і розпочався переселенський потік з Мілету в північні краї.
Наприкінці VII ст. до н. є. тут виник Аміс, через півстоліття — єдина в цьому районі дорійська колонія Гераклея Понтійська, вихідці з якої згодом заснували Херсонес. З кінця VII ст. до н. є. розпочалося освоєння західного узбережжя. Тут утворилися такі міста, як Істрія, Аполлонія, у першій половині VI ст. до н. є. — Томи. Згодом переселенці з Гераклеї Понтійської заснували Кал-латіс.
У Причорномор'ї заселювалося не тільки морське узбережжя, а й береги лиманів. Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах: Боспор Кімерій-ський (тепер Керченський і Таманський півострови) з найбільшими містами Пантікапеєм (тепер Керч), Фанагорією (поблизу теперішньої станиці Сінна на Таманському півострові), Гермонассою (тепер станиця Таманська), Горгіп-пією (тепер Анапа) та Феодосією; узбережжя Дніпровсько-Бузького та Березанського лиманів з найвизначнішим центром Ольвією (поблизу теперішнього села Парутине Очаківського району Миколаївської області); Південний Крим з основним центром Херсонесом (поблизу теперішнього Севастополя); узбережжя Дністровського лиману з найбільшим містом Тірою, яке за своїми економічними й політичними зв'язками та особливостями розвитку тяжіло до району Ольвії. Більшість названих міст заснували вихідці з Іонії.
Формою політичної організації новозаснованих міст-дер- жав у Північному Причорномор'ї була, як правило, рабо власницька республіка. В історії їх розвитку можна виділити два основні періоди, кожен з яких мав свою специфіку. Перший період охоплював VI—II ст. до н. є. і характери зувався відносно самостійним розвитком міст-держав, тіс ними стосунками з іншими грецькими античними містами. Другий період припадав на І ст. до н. є. — IV ст. н. є. Це період залежності північно-причорноморських міст спо чатку від Понтійського царства, а потім від Римської держави, руйнівних наскоків готів, гетів, гуннів та інших кочових племен. ,
Розглянемо особливості внутрішньої будови причорномор- ських міст-держав Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави.
Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. є. вихідці з Іонії, головним чином. ° Мілету. Існує також думка, що в цьому брали участь переселенці з Родосу, Хіосу, Самосу. В перекладі з грецької Ольвія означає "щаслива". Так називали це місто-державу його жителі (що засвідчують написи на монетах), а себе — ольвіополітами. Сусіди іменували Ольвію Борисфеном (через близькість до Дніпра), а її мешканців — борисфенітами. Іноді так називали себе і місцеві жителі Ольвії.
Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V — першій половині IV ст. до н. є. Джерелом її багатства стали розвинені господарство і торгівля хлібом, рибою, худобою. За словами Геродота, у Дніпровському лимані добували сіль, яку використовували для соління риби — важливого продукту торгівлі. Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат. Народне віче, в якому юридично могли брати участь усі повноправні громадяни, займалося зовнішньою політикою, обороною держави, взаємовідносинами з навколишніми племенами, зокрема організацією посольств. Воно видавало закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки, приймало постанови про надання привілеїв купцям і звільнення їх від сплати мита, присвоєння громадянських прав іноземцям, видавало декрети про нагороди громадян за важливі послуги своєму місту. До функцій сенату входило попереднє обговорення всіх найважливіших питань державного життя, після чого ці питання виносилися на розгляд народного віча. Сенат також контролював роботу органів виконавчої влади, займався перевіркою здатності кандидатур, що претендували на державні посади.
Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, які обиралися народними зборами на один рік. За станом фінансів стежили колегії "дев'яти" і "одинадцяти", а за станом торгівлі і промислу — колегії агораномів і астіномів.
Доходи держави складалися із зібраного мита, добровільних пожертвувань, податків на пожертви, платежів за арендоване державне майно, стягнених штрафів та конфіскованого майна. Кошти здебільшого витрачалися на, будівництво та ремонт міських споруд і укріплень, на проведення громадських свят і спортивних змагань, на нагороди, подарунки, на продовольство у неврожайні роки.
Становище Ольвії ускладнилося в останній третині IV ст. до н. є. у зв'язку з походами Олександра Македонського та утвердженням його держави. У 331 р. до н. є. місто взяв
в облогу Зопіріан — один з полководців Олександра Македонського. Громада, яка не мала регулярного війська (військова організація базувалася на народному ополченні), змушена була докласти неймовірних зусиль, щоб вистояти. З метою привернути на свій бік широкі верстви населення, держава дала рабам волю, а іноземцям, що проживали в Ольвії, права громадянства і скасовувала всі борги. Місто вистояло у боротьбі.
Але за цим потрясінням прийшли нові біди. Особливо тяжкої розрухи зазнало місто від сарматських і скіфських орд, а також від войовничих племен галатів, які наприкінці III ст. до н. є. прийшли у придунайські степи, та від інших кочових племен. Наприкінці III — на початку II ст. до н. є. Ольвія щорічно мусила відкуповуватися від сарматських орд даниною. Постійні війни, набіги кочових племен призводили господарство до повного занепаду, а іноді до голоду. Деякий час тут панували скіфські царі, про що свідчать монети Ольвії, на яких викарбувані їхні імена. В середині І ст. до н. є. Ольвію повністю зруйнували гети. Після цієї навали місто остаточно втратило значення одного із найважливіших центрів Північного Причорномор'я, хоча й робилися спроби його відновити. Спочатку в цьому були зацікавлені скіфи (щоб налагодити торгівлю з Грецією), а потім — Рим. При розкопках Ольвії останні знайдені монети належали до IV ст. н. є.
Другим осередком цивілізації в Північному Причорномор'ї було західне узбережжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським (півостровом таврів). Місцерозташу-вання Херсонесу на скелястому мисі, оточеному зручними для мореплавства бухтами, з точки зору його оборони було дуже вигідним.
З часу свого виникнення Херсонес, на відміну від інших античних міст Північного Причорномор'я, перебував у ворожому оточенні: в горах жили племена таврів-скотарів, а степи Криму були зайняті кочовими скіфами, які згодом увійшли до складу Скіфського царства в Криму. Становище було настільки небезпечним, що херсонесити мусили укріплювати не тільки місто, а й його околиці. Напружені відносини стримували встановлення економічних зв'язків Херсонесу з місцевим населенням Криму. Тому господарською основою цього міста-держави стало власне розвинене багатогалузеве сільське господарство, згодом і ремесла. Певну роль в економіці міста відіграла торгівля. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. є. налагодилися добрі стосунки Херсонесу з Гераклеєю Понтійською, Фаросом і Синопою.
Розвивалася також торгівля з Ольвією, Боспором та середземноморськими містами. На початку IV ст. до н. є. Херсонес почав карбувати власну дрібну монету.
За державним ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був типовим рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис елліністичної централізованої держави, хоча й зберіг ряд інститутів, характерних для полісної системи. Верховні органи — народні збори і сенат (рада) вирішували питання внутрішнього життя і зовнішньої політики. Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорномор'я була наявність службової особи, яку називали царем (басилевсом). Назва "цар" мала досить умовний характер. Цар був епонімом — особою, ім'ям якої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також релігійними справами й обмежувалися функції царя. Згодом цей титул взагалі втратив будь-який практичний сенс і був символічно перенесений на богиню Діву, яка звалася "царюючою". Виконавчу владу здійснювали різноманітні колегії.
У Херсонесі точилася постійна боротьба між прихильни-ками демократичної та олігархічної форм правління. Про це свідчить Херсонеська присяга, в якій йдеться про вірність демократичному устрою Херсонесу, служіння народові, про боротьбу проти відторгнення будь-яких частин держави, до складу якої входили Керкініта, Гірський Порт та інші міста. Особлива увага приділялася необхідності протидії змовам.
Значні зміни відбулися у зовнішньополітичному становищі Херсонесу, зокрема у стосунках із сусідніми племенами. Так, у III—II ст. до н. є. скіфи Криму утворили сильну державу на чолі зі Скілуром, яка свої зусилля спрямувала на завоювання морських портів, щоб налагодити торгівлю з грецькими державами.
На рубежі III—II ст. до н. є. скіфи напали на Херсонес. Сили були нерівні, і в 179 р. до н. є. Херсонес змушений був піти на союз з Понтійським царством. У 110 р. до н. є. скіфів, що взяли в облогу Херсонес, розбило військо понтійського полководця Діофанта. Згодом Херсонес підпав під владу понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, Боспорської держави та Римської імперії, після падіння якої увійшов до складу Візантії. У V—VIII ст. Херсонес був найбільшим у Криму ремісничим і торговельним центром, мав місцеве самоврядування. На початку VIII ст. він потрапив під владу хозарів, у 989 р. його завоювали війська київського князя Володимира Святославича. Однак з XI ст. над Херсонесом відновлюється влада візантійського правите-

ля, котрий проголосив місто столицею Криму, надав автономного статусу. Місто стає найближчим осередком візантійської культури, яка мала великий вплив на східних слов'ян.
Із занепадом Візантії і переходом чорноморської торгівлі до рук генуезців підупадає й Херсонес. Його спустошують постійними нападами орди половців і татар, і в XIV ст. місто зовсім занепало, а в XV ст. припинило своє існування.
Однією з рабовласницьких держав Північного Причорномор'я була Боспорська держава. Вважають, що виникла вона близько 480 р. до н. є. і що це відбулося внаслідок об'єднання грецьких полісів, які на той час існували на західних (Пантікапей, Тірітака, Мірнекій) та східних (Гер-монесса, Фанагорія, Корокондама, Патраей) берегах Керченської протоки. Столицею Боспорського царства був Пантікапей.
На першому етапі існування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігали місцеве самоврядування і певну самостійність, зокрема у розв'язанні внутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання перебували, ймовірно, під контролем голови держави.
Боспор поступово розширював свою територію. У V ст. до н. є. до його складу ввійшло місто Німфей, у IV ст. внаслідок тяжкої війни Боспор приєднав Феодосію. Після приєднання боспорських царів почали називати архонтами Боспору та Феодосії. Згодом до Боспорської держави увійшли весь Керченський півострів, населений скіфами, а також Таманський півострів, пониззя Кубані та Східного При-азов'я, що їх населяли меотські племена (синди, торети, дандарії і псеси). Внаслідок цього змінився характер Боспорської держави: об'єднання античних полісів перетворилося на державне утворення, куди входили як античні міста, так і місцеві племена.
У Боспорській державі існувала царська влада. Але стосовно античних міст боспорські царі прагнули показати себе не тиранами-узурпаторами та завойовниками, якими вони, по суті, були, а законними продовжувачами республіканської форми правління і тому тривалий час називали себе архонтами. Проте вже в III ст. до н. є. Спартак III титулувався як цар Боспору.
Боспорські царі мали широкі функції. Вони були верховними володарями і розпорядниками земельних угідь, міст, поселень, наділяли ними своїх близьких осіб, нагороджували іноземних купців проксеніями і привілеями, керували збройними силами, їм підпорядковувалися судові органи.
Влада царів розподілялася між членами їхнього роду. Численні функції виконавчої влади, управління окремими районами та містами доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб. Полісні форми управління — народні збори, рада, магістратури — навіть там, де вони якоюсь мірою збереглися, згодом були настільки обмежені, що, по суті, втратили реальне значення. Царі контролювали військо, військовий флот та загони, що надавалися в їхнє розпорядження вождями підвладних племен. В особливо небезпечні моменти до цих сил приєднувалося громадське ополчення.
Залежність місцевих племен (скіфів, сіндів, меомів та ін.) полягала у визнанні ними верховної влади боспорського царя, сплаті данини сільськогосподарською продукцією, участі у воєнних діях. Але вони зберігали свій племінний устрій, свої звичаї, особливості побуту. Групами племен керували вожді.
Період найбільшого економічного і культурного розквіту Боспорського царства припадає на IV—III ст. до н. є. Основу його економіки становило землеробство. Крім цього, основними галузями економіки за тих часів і в наступні століття були рибальство, різні ремесла, торгівля, що грунтувалися на експлуатації рабів і пелатів (залежного землеробського населення).
У другій половині II ст. до н. є. Боспорська держава зазнала гострої соціально-економічної кризи, що посилювалася загрозою нападу з боку Скіфської держави в Криму, яка посягала на незалежність Боспору. Не будучи певним у своїх силах, боспорський цар Перісад приблизно у 107 р. до н. є. передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Під час переговорів про передачу влади між полководцем Мітрідату Діофантом і Перісадом на Боспорі вибухнуло повстання скіфів, на чолі якого стояв Савмак. Повстання охопило весь Керченський півострів. Повстанці вбили Перісада і проголосили Савмака царем. Повстання було жорстоко придушене. Боспор увійшов до складу Понтійського царства, а потім став залежним від Риму.
За римських часів Боспор із своїми царями становив васальну державу. Ставлення Риму до Боспору можна порівняти зі ставленням до Херсонесу: римський уряд опікував Боспор, коли і наскільки це було для нього можливим, тримав тут періодично свої гарнізони, але залишав досить широку автономію. У період правління Нерона Рим взяв Боспор під свою безпосередню владу, але незабаром автономію було відновлено. Навала готів і боранів у середині III ст. підірвала економічне життя Боспорської
держави. У 70-х роках IV ст. навала гуннів спричинилася до остаточної її загибелі.
Отже, засновані у Північному Причорномор'ї міста-дер-жави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів того часу — рабовласницьку демократію. У них був аналогічний соціальний устрій, система та органи влади. Ці держави складалися з міста — економічного, політичного та культурного центру держави і хори — сільськогосподарської округи. В процесі розвитку міст Північного Причорномор'я виявилися загальні економічні закономірності становлення античного суспільства. Це були держави класового рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку прямували тим же шляхом, який колись пройшли грецькі міста.
Найважливіші особливості у житті грецьких колоній зумовлювалися присутністю племен, які проживали у степовій частині України. Вони формувалися під впливом взаємної торгівлі, різних культур та суспільних відносин. Проте, як підкреслював український історик Іван Крип'яке-вич, "ані грецьких міст, ані Боспорської держави не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли на Україні... Для грецьких колоністів "варвари" були тільки предметом експлуатації — греки винищували місцеве населення не тільки економічно, але навіть фізично, тисячами вивозячи "варварських" рабів на міжнародні торговиці. Грецькі колонії — так само, як пізніше візантійські міста в Криму — не зжилися з Україною, репрезентували тут чужі інтереси і стремління".
Следующая >>
= Перейти к содержанию учебника =
Информация, релевантная "АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я"
  1. ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ КОЧОВИХ НАРОДІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
    Степова смуга України ніколи не була незаселеною. З давніх часів цією територією проходили різні племена. Найдавніші з них — кімерійці, племена невідомого походження. З VII ст. до н. є. сучасну територію українських степів заселяли іранські племена — спершу скіфи, потім сармати, алани, роксолани та ін. Скіфи (скіти) — давній народ, що в VII—НІ ст. до н. є. заселяв Північне Причорномор'я. Існує
  2. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
    Авдіснко Михайло (роки н. і см. невід.) — український революційний діяч, член ЦК УСДРП. У 1918 р.— член групи незалежників. У 1919 р. разом з цією групою увійшов до Всеукраїнського ревкому для збройної боротьби проти більшовицького уряду X. Раковського. З 1920 р.— член ЦК УКП. У 30-х роках — репресований. 118, 122 Андрієвська Ольга (роки н. і см. невід.) — член Української партії
  3. ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ КНЯЖИХ ЧАСІВ
    Територія Давньоруської держави княжих часів була дуже велика, її кордони простягалися на неосяжні відстані. Проте ці кордони, як і вся територія, природної обороноздатності не мали. Здавалось би, можна було використати як оборонні засоби береги Чорного й Азовського морів, однак південна, степова частина Київської Русі була зайнята кочовими ордами. Отож, узбережжя морів замість того, щоб
  4. IV. ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА СИСТЕМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
    Існуюча організація територіального устрою та системи місцевого самоврядування має такі недоліки, що істотно впливають на ефективність управлінської діяльності: регіональний і місцевий рівень управління склався відповідно до системи адміністративно-територіального устрою України, яка була запроваджена на початку 30-х років в інтересах централізованого партійно-бюрократичного управління. У
  5. Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: НОВІ ПОГЛЯДИ НА ЙОГО РОЛЬ, ЗМІСТ І СИСТЕМУ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ
    Глава 1. Оновлення суспільного призначення адміністративного права на засадах Конституції України Адміністративне право як самостійна галузь права у ретроспективному аспекті має давню історію, оскільки бере початок з XVIII століття. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалось з публічною владою держави, з взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин.
  6. 5. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права
    Суб'єкт міжнародного права — це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів. Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних
  7. 5. Поняття й види суб'єктів міжнародного права
    Поряд з суверенними державами усе більше активну роль у міжнародних відносинах, урегульованих нормами права, грають і інші учасники, які в сукупності утворять поняття «суб"єкти міжнародного права». Поняття «суб"єкт права» було вироблено загальною теорією права стосовно до права взагалі. Незважаючи на те що міжнародне право - це особлива система права, разом з тим - це право, тому
  8. 8. Обмеження міжнародної правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень
    Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відношення васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, території, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не
  9. 8. Державоподібні утворення як суб’єкти міжнародного права.
    Історії міжнародних відносин відомі деякі територіальний-територіальні-політико-територіальні утворення зі спеціальним міжнародно-правовим статусом, що визначався в міжнародному договорі. Оскільки такі договори надавали певні права й обов'язки цим утворенням, останні обґрунтовано вважаються суб'єктами міжнародного права. Суть їхньої міжнародної правосуб'єктності полягає в тім, що вони мають
  10. 14. Визнання держав і урядів.
    З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить
Портал "Твой Экзамен" © 2014
info@referati.me

Рейтинг@Mail.ru