<< Предыдушая Следующая >>

ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ


Враховуючи революційні настрої і домагання українського народу, Центральна Рада почала висувати перед Тимчасовим урядом свої вимоги. Послаблення політичних позицій уряду давало певні шанси Раді. В середині травня 1917 р. до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради, яку очолювали Володимир Винниченко, Микола Ковалевський і Сергій Єфремов — лідери найвпливовіших політичних партій. Делегація звернулася до Тимчасового уряду та до Совєта робітничих і солдатських депутатів, який був, власне, другим урядом, більш впливовим, ніж офіційний.
Делегацію зустріли в Петрограді, як зазначав Володимир Винниченко, "без захоплення". Тимчасовий уряд одразу прийняв делегацію, а в Совєті робітничих і солдатських депутатів представникам української демократії довелося чекати три дні, поки Виконавчий комітет погодився їх
вислухати, а після цього знову скерував для вирішення конкретних питань до Тимчасового уряду.
Українська делегація висловила до Тимчасового уряду такі вимоги:
відобразити у конкретному документі своє схвалення автономії України;
при Уряді Росії ввести посаду комісара з українських питань, а в самій Україні — крайового комісара з Крайовою Радою при ньому;
здійснити українізацію армії, середньої і вищої -школи;
відповідальні посади надавати особам, які користуються довір'ям у населення, володіють українською мовою, знають народний побут;
звільнити галицьких військовополонених.
Декілька тижнів делегація чекала на відповідь і, не дочекавшись, повернулася до Києва. Поза тим Тимчасовий уряд організував в Україні петиційну кампанію, яка мала засвідчити, що "малороси" та "югороси" не поділяють позиції Центральної Ради. Південноросійський демократичний союз надсилав до російських центральних установ численні телеграми, в яких стверджував, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі збори. Київський комітет об'єднаних громадських організацій, Ради робітничих і солдатських депутатів, Рада коаліційного студентства запротестували проти "сепаратних" переговорів Центральної Ради з урядом.
Відповідь наздогнала українську делегацію вже в Києві. Тимчасовий уряд повідомляв, що не може визнати Центральну Раду за справжнього виразника волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію, тому українцям треба дочекатися Установчих зборів.
Обговоривши політичну ситуацію, Центральна Рада вирішила звернутися безпосередньо до народу. Виконавчий комітет 10 червня 1917 р. схвалив ?екст_ І_У_ніаерсаду^.Цим документом проголошувалася автономія України: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори".
Універсал справив величезне враження на населення. Українська громадськість охоче відгукнулася на заклик обкласти себе добровільним податком на користь Центральної Ради. На її адресу надходили сотні телеграм, у яких висловлювалися солідарність і щира підтримка.
Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. Мала Рада вирішила утворити Генеральний секретаріат у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Генеральний секретаріат очолив Володимир Винниченко. Він також виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральними секретарями стали Христофор Баранов-ський, Сергій Єфремов, Борис Мартос, Симон Петлюра, Валентин Садовський, Микола Стасюк, Іван Стешенко, генеральним писарем — Павло Христюк. За партійним складом соціал-демократи обіймали чотири, есери — дві, соціалісти-федералісти — одну і позапартійні — дві посади. Формування уряду за професійною ознакою зумовило посилення в ньому позиції соціал-демократів, хоча в політичному житті України найвпливовішою була партія есерів.
Проголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий Уряд і прихильників "єдиної неподільної Росії". Втрачаючи авторитет серед населення Росії, уряд вирішив піти на деякі поступки українцям. У Києві відбулися переговори між делегацією Тимчасового уряду (Олександром Керенським, Михайлом Терещенком, Іраклієм Церетелі) і представниками Центральної Ради, які завершилися певним компромісом. Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Раду крайовим органом влади, не чекаючи Установчих зборів, а Центральна Рада пішла на незначні поступки у питанні про автономію. Угода мала бути оформлена двома документами — постановою Тимчасового уряду "Про національно-політичне становище України" і II Універсалом Центральної Ради.
Тимчасовий уряд 2 липня 1917 р. заслухав звіт про переговори в Києві та про досягнуту угоду. Три міністри від партії кадетів категорично виступили проти будь-якої автономії України і на знак протесту вийшли зі складу уряду. Наступного дня до Києва надійшла телеграма з постановою "Про національно-політичне становище України". Одержавши цю постанову, Центральна Рада затвердила і 3 липня 1917 р. опублікувала текст II Універсалу. В ньому йшлося про те, що Центральна Рада і Генеральний секретаріат стають крайовими органами влади. Рада мала бути доповнена представниками інших національностей, які живуть в Україні. Вона обіцяла не відривати України від
Росії, визнавала, що автономію України мають встановити Всеросійські установчі збори.
Криза Тимчасового уряду, що була започаткована II Універсалом, внаслідок погіршення економічного становища і поразок у війні перетворилася на загальну липневу кризу в Росії. Уряд Георгія Львова через гострі внутріпартійні незгоди пішов у відставку. Новий уряд очолив Олександр Керенський, зберігши за собою пост військового міністра. Есеро-меншовицька більшість Центрального виконавчого комітету Рад надала йому необмежені повноваження, сподіваючись припинити сповзання Росії у безодню.
Липнева політична криза захопила й Україну, але тут не спостерігалося такого гострого протистояння політичних сил, як у Петрограді. Володимир Винниченко неодноразово виступав із заявами про підтримку Тимчасового уряду.
На підставі домовленості між Центральною Радою і міністрами Тимчасового уряду до Ради було введено ЗО % представників національних меншин, до Малої Ради — 18 (на 40 українців), а до Генерального секретаріату — 5 осіб (двох росіян, двох євреїв і одного поляка). Склад Центральної Ради розширився до 822 членів. Більш ніж половина місць належала представникам українських Рад — Всеукраїнської Ради селянських депутатів (212), Всеукраїнської Ради військових депутатів (158), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських Совєтів робітничих і солдатських депутатів (50). Другою за чисельністю групою були представники від соціалістичних партій — загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Третьою за чисельністю групою були представники від професійних, просвітніх, економічних і національних (молдавських, німецьких, грецьких, білоруських та ін.) організацій. Нарешті, останньою групою були представники від міст і губерній.
Реальна кількість мандатів ніколи не досягала встановленої кількості, бо не всі партії й організації заповнювали надані їм місця. Однак, як засвідчують наведені цифри, Центральна Рада об'єднала більшість революційних організацій, що діяли в Україні. Вона виступала тепер не тільки як національний, ай як територіальний демократичний представницький орган.
На підставі домовленості Центральної Ради з міністрами Тимчасового уряду Мала Рада 16 липня 1917 р. затвердила положення про компетенцію Генерального секретаріату під назвою "Статут вищого управління України". По суті, це була конституція про автономний устрій. До Петрограда
виїхали Володимир Винниченко, Мойсей Рафес і Христофор Барановський, щоб подати Статут на затвердження. Але Тимчасовий уряд відхилив його і 4 серпня 1917 р. видав "Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату" за підписом Олександра Керенського. Інструкція значно обмежувала права України. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду і призначався тільки ним. Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Кількість генеральних секретарів зменшилася з 14 до 7, а українська територія звужувалася до 5 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська і частково Чернігівська). До складу генеральних секретарів мали входити 4 неукраїнці.
Таким чином російський уряд намагався протиставити законодавчу і виконавчу владу в Україні, підірвати елементи української державності зсередини. Генеральний секретаріат фактично не одержував виконавчих функцій, а ставав тільки посереднім органом між Тимчасовим урядом і губерніями. Із сфери його компетенції вилучалися військові та продовольчі справи, пошта й телеграф, суд.
Тимчасова інструкція викликала хвилю обурення і палкі дебати в Центральній Раді, але врешті на пропозицію соціал-демократів її було прийнято як основу для подальшої боротьби за права. Генеральний секретаріат склав свої повноваження. Однак консервативна програма соціаліста-фе-дераліста Дмитра Дорошенка не одержала підтримки в Малій Раді. Тому формування нового уряду знову було доручено Володимирові Винниченку. При цьому в уряді було зменшено кількість соціал-демократів, збільшено число членів Української партії соціалістів-федералістів, поповнено його склад за рахунок російських, єврейських і польських представників. Тимчасовий уряд затвердив цей новий склад Генерального секретаріату.
Певні досягнення в галузі національно-державного будівництва, яких домоглася при підтримці народу Центральна Рада, нівелювалися її нерішучістю в забезпеченні законності і порядку, втіленні у життя радикальних реформ: про наділення селян землею, 8-годинний робочий день, негайне укладення миру. Політика поступок Тимчасовому урядові викликала незадоволення й осуд значної частини українського населення.
Восени 1917 р. в Україні, як і в усій Російській державі, дедалі поширювалися безладдя й анархія. Центральна Рада недооцінювала необхідність утворення надійної регулярної армії, організації адміністративного апарату на місцях. Ускладнилися її відносини з Тимчасовим урядом, який
перешкоджав Генеральному секретаріатові організовувати владу, заборонив підготовку до скликання Українських установчих зборів, вважаючи цей захід тенденцією до сепаратизму.
Розташування політичних сил в Україні у вересні—на початку листопада 1917 р. було досить складним. Більшовики зміцнили свої позиції серед робітників Донбасу, Придніпров'я, Харкова, в ряді міст півдня України, серед найбіднішого селянства та солдатів ряду тилових і фронтових частин. Ще 9 серпня 1917 р. більшовики вступили в Центральну Раду й утворили власну фракцію з метою боротьби, як зазначалося в декларації фракції, "з буржуазією і буржуазним націоналізмом", за перемогу "пролетарської революції".
Більшовики висували ліворадикальні лозунги — негайне припинення війни, конфіскація і націоналізація поміщицьких земель та передача їх селянству, запровадження 8-годинного робочого дня і робітничого контролю над виробництвом. Щодо національного питання, то теоретично вони виступали надзвичайно радикально за право націй на самовизначення й утворення своєї держави, а на практиці домагалися єдності дій трудящих України і Росії в боротьбі за встановлення влади Совєтів. Володимир Ульянов (Ленін) як прихильник централізованої держави висунув лозунг утворення союзу-вільних республік.
Слід підкреслити, що більшовицькі організації України не були українськими. Серед промислових робітників краю переважали росіяни та євреї. Вони становили 75 % кількісного складу більшовицьких організацій України. У жовтні 1917 р. в Україні налічувалося 42 тисячі більшовиків.
Інші загальноросійські політичні партії — кадети, російські есери, меншовики, бундівці — також боролися за вплив на маси. Наприкінці 1917 р. в Україні налічувалося 69 тисяч російських есерів, 33 тисячі меншовиків, 10 тисяч бундівців, 8—10 тисяч кадетів. Меншовики та російські есери становили більшість у Радах робітничих та солдатських депутатів, користувалися впливом серед солдатів фронтових частин, мали вагоме представництво в органах міського самоврядування. Восени внаслідок падіння авторитету Тимчасового уряду меншовики і російські есери стали швидко втрачати своїх прибічників. У есерівській партії сформувалося ліве крило, яке підтримало більшовицький лозунг "Вся влада Радам!" і утворило окрему партію.
Великим впливом продовжували користуватися Центральна Рада й українські партії. Восени 1917 р. значно
поширилася українізація війська. Були сформовані дивізії на Південно-Західному та Румунському фронтах, ЗО запасних полків. У Києві 20 жовтня 1917 р. зібрався III Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 965 делегатів. З'їзд висловив свою підтримку Центральній Раді. Розвивалася організація вільного козацтва, яке визнавало владу тільки Центральної Ради. На з'їзді вільного козацтва у Чигирині 3—4 жовтня 1917 р. були присутні делегати від 60 тисяч організованих вільних козаків. З'їзд утворив Генеральну раду. її головою і почесним отаманом вільного козацтва був обраний генерал Павло Скоропадський, який на той час командував Першим українським корпусом.
Отже, владні політичні центри в Україні (Тимчасовий уряд, Совєти робітничих і солдатських депутатів і Центральна Рада), спираючись на різні політичні партії, соціальні верстви і національні спільноти, готувалися до вирішальної боротьби за владу, за власні методи розв'язання соціально-політичних, економічних і національних проблем.
<< Предыдушая Следующая >>
= Перейти к содержанию учебника =
Информация, релевантная "ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ"
  1. § 5. Демократія як загальнолюдська цінність
    Незважаючи на те, що за всіх часів демократія розумілася і трактувалася по-різному, безсумнівним є одне: вона як політична і правова цінність стала невід'ємним елементом свідомості людей усього світу. Але практично немає такої остаточної стадії демократії, яка б задовольняла усіх. Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлікт із державою, коли не знаходить у законах ту справедливість, покладену
  2. 2.1. Передумови створення Конституції України
    В Україні зародження конституційної думки належить ще до початку XVIII ст. Автономний осередок українського державного життя – Запорозька Січ – традиційно функціонувала на засадах демократії навіть в умовах чужоземного панування на більшій частині України. Демократичний ідеал був покладений в основу державотворчих процесів у Гетьманщині – українській козацькій державі, заснованій під час
  3. УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТИ У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
    Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея набула більшого поширення, ніж за попередні сто років з часу втрати Україною своєї державності. Цьому сприяли головним чином українські політичні партії та організації, створені як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні. Найсприятливіші політичні умови для розвитку української державної ідеї склалися в Галичині. Постулат
  4. СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
    Становлення української державності у XX ст. було підготовлене попередніми етапами національного відродження XIX ст. та зародженням і втіленням новітньої політичної думки XX ст. Тяжкий економічний стан, політична криза, поразка російських військ на фронті, національно-визвольний рух поневолених народів імперії значно полегшували українцям поступ до своєї державності. Загальне невдоволення
  5. ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ і ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
    Розпочавши збройну боротьбу проти Центральної Ради, Раднарком РРФСР діяв спільно з Народним секретаріатом, створеним у Харкові. Особливу тривогу у нього викликав союз між Українською Народною Республікою та Доном. Адже Центральна Рада пропускала на Дон козачі військові частини, а Донський уряд не заперечував проти проходження на територію Української Народної Республіки українізованих частин.
  6. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ
    Логічною ланкою у ланцюгу визвольних змагань стала спроба самовизначення Карпатської України. Українській Срібній землі, як в давнину називали Закарпаття, долею судилося найшвидше з усіх земель України потрапити у чужу неволю і найдовше в ній перебувати. Та навіть тривале панування не знищило українства, не витравило зі свідомості почуття національної належності у синів. 1 коли І листопада 1918
  7. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
    Авдіснко Михайло (роки н. і см. невід.) — український революційний діяч, член ЦК УСДРП. У 1918 р.— член групи незалежників. У 1919 р. разом з цією групою увійшов до Всеукраїнського ревкому для збройної боротьби проти більшовицького уряду X. Раковського. З 1920 р.— член ЦК УКП. У 30-х роках — репресований. 118, 122 Андрієвська Ольга (роки н. і см. невід.) — член Української партії
  8. Ощадна справа
    Ощадна справа — це дiяльнiсть, безпосередньо пов’язана з заощадженням, накопиченням i використанням грошей. Кожна людина так чи iнакше зацікавлена в розумному заощадженнi коштiв та збiльшеннi свого добробуту. З огляду на iсторiю виникнення ощадних кас можна эробити висновок, що i два столітгя тому люди пiклувалися про покращення свого житгя так само, як i зараз, i не остання роль у цьому належала
  9. Екологічне законодавство України: сучасний етап
    Незаперечне, що Україну в екологічному аспекті слід розглядати у першу чергу як постчорнобильську державу. Наслідки цієї катастрофи дуже значні і охоплюють майже всю територію країни. Але екологічна ситуація в цілому вимірюється значно ширшим спектром проблем. •Тривалий час наше господарство велось нераціонально - і занедбана економіка стала загрозливою для самого існування людини. Згадаймо
  10. 2. Екологічне законодавство України
    Серед різноманітних форм вираження еколого-правових норм (законів, кодексів, декретів, указів, постанов, розпоряджень, положень, інструкцій, методик, правил і т.п.) найбільш важливими є законодавчі акти. Сукупність усіх законодавчих еколого-правових актів, які регулюють, встановлюють або визначають екологічні правовідносини називають екологічним законодавством. В його склад входять загальні,
Портал "Твой Экзамен" © 2014
info@referati.me

Рейтинг@Mail.ru